Олег Друздєв
У даному есе-сатті подано короткий огляд історіографії Візантії епохи Комнінів. Коротко охарактеризовані загальні риси, притаманні історичній думці цього періоду, а також найвідомішого твору. Побіжно проаналізовано головні мотиви та напрямки того часу та визначено місце, яке займала історіографія епохи Комнінів у історичній думці Візантії.
Візантійська імперія досі асоціюється з осередком культури, освіти і науки, і не дарма. Після падіння Риму у 476 році саме вона перебрала на себе функції культурно-освітнього центру християнської цивілізації і залишались ним майже до часу свого падіння у ХVст., залишивши багату спадщину у різних ділянках освіти, науки і культури. Однією з таких ділянок спадщини Візантії є її історіографія.
Візантійська історіографія мала дві важливі риси свого розвитку, які визначили її подальший розвиток, а саме: спадковість та міжкультурність. Спадковість візантійської історіографії визначається тим, що вона, по факту, виросла з античної традиції, продовжуючи певну історичну тяглість в історіописанні. Про це можна судити хоча б з того, що практично всі історики того часу були добре ознайомленні з античною спадщиною і у тій чи іншій мірі її наслідували додаючи певні новинки у відповідності до часу, в якому вони жили. Стосовно міжкультурності, то тут варто сказати те, що Візантія, зважаючи на своє географічне розташування та те, що вона уникнула варварських завоювань сама по собі була так чи інакше пов’язана з різнонародним мусульманським світом, що само собою вплинуло на її культуру.
Історія історичної думки Візантії має як мінімум два періоди. Якщо перший, який охоплює VI-VII ст. є періодом зародження, то другий період, який охоплює ІХ-ХІІ ст.. є часом буйного розквіту та своєрідної «зрілості» візантійської історіографії. Ця «зрілість» та розквіт в першу чергу пов’язується з правлінням династії Комнінів, який ще називають «золотим віком візантійської історіографії». Дійсно, саме цей час був найсприятливішим для розвитку історіографії, оскільки саме на ХІІст. припав апогей культурного піднесення, яке почалось ще в ІХ ст.. Саме за Комнінів історіографією почали займатись вчені мужі та люди, які мали безпосереднє відношення до процесу творення цієї історії, як наприклад Анна Комніна. По факту, саме ця епоха, про яку далі піде мова стала своєрідною «лебединою піснею» історіографії та культури Візантії перед її занепадом та падінням у ХІІІ-ХV ст..
Історіографія Візантії того часу буквально рясніє знатними іменами у світі, які дали багато відомостей про той час. Це і Анна Комніна, і Михаїл Пселл, і Никифор Вріеній, Іоанн Скилиця, Іоанн Зонара, Нікіта Хоніат, Михайло Хоніат(іноді пишуть Акомінат) та ряд інших, можливо не таких важливих та відомих, але все ж істориків того часу. Маючи такий спектр історіографів виникає питання: «а що ж їх поєднює?». Відповідаючи на це питання, перш за все варто згадати зазначену вже тезу про античний спадок чи навіть своєрідне «виховання на античності», яке характерне в тій чи іншій мірі для них. Перш за все, це проявляється в самих творах, де авторські коментарі та апеляція до античних традицій. Як і Геродот та його наступники візантійці часто спирались при написанні своїх творів на ненадійні джерела, а саме на усну традицію чи інформацію, отриману від попередників. Відповідно основна увага в їх роботах приділялась періоду, сучасниками якого вони були самі, як наприклад в «Алексіаді» Анни Комніної. Маючи такий ненадійний комплекс джерел багато з творів цих авторів, які дійшли до нас, як і античні, часто не мають, або майже не мають дат. Наприклад в Нікіфора Вріенія хронологію викладу подій можна встановити хіба що співставляючи з іншими джерелами. Одначе й були в їх роботах і специфічні риси. Зокрема треба відзначити й певну класифікацію візантійської історіографії на т.зв. «Хроніки» та «Історії», зокрема тут варто відзначити «Історії» Іоанна Зонари та німіти Хоніата, які є мало не основним джерелом до вивчення періодів, про які вони писали. Багато творів розпочинались «від створення світу» і доводились до періоду, в якому жив той чи інший історик. При цьому варто відзначити, що характерною особливістю для практично всіх творів є декларація принципу достовірності інформації, яку вони подавали. Варто сказати, що поряд з античною традицією запису усних даних «від очевидців», багато тогочасних істориків користувались і документами імператорської влади. Показовим в цьому плані є «Історія» Іоанна Зонари у 18 книгах, де він виклав історію світу від створення до Іоанна Комніна. Будучи першим секретарем імператорської канцелярії Зонара мав можливість користуватись різного роду документами, зокрема втраченими на сьогодні греко-римськими документами, що робить його працю особливо важливою для вивчення давньої історії регіону. При цьому, скоріш за все, ми маємо справу з спробами верифікації тих чи інших джерел, які автор використовував для своєї праці. Важливою характеристикою таких творів є принцип казуальності, тобто причинно-наслідкове бачення подій, а також спроб систематизації отриманого до того матеріалу. Від так, ми можемо спостерігати зародження(чи краще сказати продовження і розвиток, адже приклади такої системи роботи були й до того) критичного методи написання історії, що підвищує рівень достовірності та сприйняття інформації, поданої в тих роботах. Хоча були й вийнятки. Показовим в цьому плані є твір старшої дочки імператора Олексія І Комніна Анни – «Алексіада». В цьому творі можна спостерігати цікаву тенденцію спроби надати історичному твору властивості оживляти і дещо прикрашати минуле, надавати своєрідного безсмертя минулому і теперішньому, ця ідея виходить на передній план практично в усіх творах, які автори присвячують членам своєї родини. Тобто «Алексіада» при всій своїй інформативності та важливості для вивчення тогочасних подій має одну важливу ваду, а саме цілеспрямоване прикрашення тих чи інших вчинків, які вчинив Олексій І. Існує думка, що це був вимушений з сторони Анни крок, але як би там не було мусимо констатувати наявність у візантійській історіографії і кон’юктурного нахилу. Дехто може і не погодитись з цим висновком, оскільки у історіографії ХІІ ст. присутня і інша тенденція, яка може виправдати упередженість Анни. Ця тенденція йде корінням у раніші часи і полягає у визнанні за людиною більш значної ролі в історичних подіях. Історіографи аристократичних родин ХІІ ст.. роблять наголос на ролі сильної особистості в історії та її заслугах і можливостях. Однак, ради справедливості, варто сказати, що ця тенденція може вписуватись і трактуватись як певна кон’юктурність у відношенні до певного роду чи впливової особи, хоча її ж можна трактувати як і своєрідну предтечу тенденціям більш пізнього часу. Вирішальним у цій суперечності є характер конкретного твору та умови, в яких він був написаний. Наприклад твори Анни Комніної та Никифора Вріенія мають свою специфіку у написанні, оскільки вони стоять на межі між біографічними творами та епічною прозою, а це є важливим чинником при використанні цих робіт. Загалом, даючи загальну характеристику візантійській історіографії ХІ-ХІІ ст..варто відзначити вплив на неї античної історіографії, часте застосування критичного мислення при написанні творів і паралельна присутність політично кон’юктурних робіт, а також прагнення до достовірності та звеличення ролі людини в історії. Такий широкий спектр «барв» забезпечує зацікавленість у цих пам’ятках як історичних, так і культурних джерелах.
Варто сказати і кілька слів про найвизначніші твори того часу. Найвидатнішим твором вважається «Алексіада», написана старшою дочкою Олексія І. В ньому авторка залишила нам відомості про життя свого батька від самих початків і до його смерті, тобто період 1068-1118 рр. Ця робота є однією з базових для вивчення такого глобального історичного явища як перший хрестовий похід. Тенденція «Алексіади» до восхваління Олексія І та інші хиби твору, передусім постійна плутанина в датах компенсується обсягом викладеної інформації. Паралельно з Анною свою «пробу пера» робив і її чоловік Никифор Вріеній. Його незавершена праця явно не йде у порівняння з роботою дружини, скупо висвітлює історію Дому Комнінів від Ісаака Комніна, дещо детальнішою є від часу правління Романа IV Діогена, одначе обривається в часі Никифора Ботанеята. Період правління Олексія І охоплює завершальна частина хронічки Зонари. Попри виразну залежність від «Алексіади» повідомлення Зонари доповнюють загальну картину того часу. Були в той час і своєрідні компіляції у вигляді хронік Константина Манасса та Михаїла Гликаса, які позбавлені окремої історичної цінності. Поряд з «Алексіадою» стоять і роботи Йоанна Кіннамоса та Нікіти Хоніата, що охоплюють не лише цей період, а й часи останніх Комнінів і династій Ангелів. Описи подій як Кіннамоса, так і Хоніата починаються від смерті Олексія І і дуже стисло подають час Йоанна ІІ, тому відомості про епоху цього правителя в нас набагато скупіші, ніж про його попередників та наступників. Важливі доповнення до історичних праць можна знайти в записах і листуванні тих часів. Неоціненними з цього погляду є листування архієпископа Теофілакта Охридського, де можна знайти інформацію про стан справ у Македонії. Про часи Мануїла І та Йоанна ІІ багато інформації можна знати в поетичних творах Теодора Продрома. Цікаві деталі про походи Мануїла І проти угрів та сербів наводить у своїй промові Михаїл Анхіялоський, що згодом став патріархом. Серед літературної спадщини Євстахія з Тессалонік є велика кількість творів, промов і листів, які мають значну історичну вартість і охоплюють період від 1160 до 1190 року. Звісно, цей перелік творів та авторів, наведений у цьому есе далеко не повний, але навіть з вище наведеного можна зробити висновок про широкий спектр охоплення різних сфер політичного життя Візантії у її історіографії та її багато вимірність. Від так цілком зрозумілим є своєрідне звання Візантії як продовжувача традицій, започаткованих ще у добу античності та творця нових традицій, які знайшли своє відображення у подальші роки.
Загалом варто сказати, що саме ХІ-ХІІ ст.. стало найкращою епохою для розвитку історіографії у Візантії, оскільки це був час істотних культурних зрушень у візантійському суспільстві. Це був час підйому та зростання наукових та культурних знань, виразниками яких стали Михаїл Пселл та ряд інших історіографів. Природньо, що ця новація, яка полягала у тяжінні до перш за все інтелектуалізму та критичності в написанні історії викликала внутрішні суперечності, виразником яких став Іоанн Скилиця, однак загалом епоха Комнінів дала світові багату джерельну базу, яка була не лише простим описуванням процесів, які відбувались, а й визначними літературними творами, які досі можуть служити за взірець мистецтва цікавого історіописання. Від так, на мою думку можна сміло стверджувати, що візантійська історіографія епохи Комнінів є дійсно «золотим віком» для історіописання Візантійської імперії, який доніс до наших днів багаті свідчення про історію тих часів.
Список використаної літератури:
- Острогорський О. Історія Візантії.-Львів: Літопис, 2002.-608 с.
- Досталова Р. Византийськая историография(характер и формы)//Византийский временник, т.43
- Горнова І.С. Боротьба тенденцій у Візантійському ітсоріописанні ХІ ст..(на прикладі праць Михаїла Пселла та Іоанна Скилиці)
aera vulgaris 